Події останніх років у Східній Європі відкрили нову, болючу, але водночас сповнену громадянської надії, сторінку історії. Розпочата росією повномасштабна війна проти України не лише сколихнула міжнародну спільноту, але й пробудила громадську свідомість у Литві. Один із яскравих прикладів — Валдас Барткявичюс, литовський волонтер, який, не боячись небезпек, постійно подорожує до розтерзаної війною України, доставляючи підтримку та надаючи життєво важливу допомогу.
У цьому інтерв’ю ми говоримо про особисте покликання, історичну пам’ять, громадянську відповідальність та сьогоднішню боротьбу, яка нагадує наш власний нелегкий шлях до свободи. Діяльність Валдаса Барткявичюса стає не лише гуманітарним актом, а й своєрідним продовженням історії — свідченням того, що боротьба за свободу ніколи не є лише минулим.
Валдасе, зараз, коли ми розмовляємо, Ви щойно повернулися з чергової поїздки до України. Де Ви були цього разу? Що там робили?
Ми доставляли автомобілі для військових.
Як і завжди.
Так, як і завжди.
Для чого Вам усе це потрібно?
Я б не хотів ділитися конкретними прикладами, але бачу, як волонтери, які з самого початку їздили в Україну, вже не можуть зупинитися. Їх стає все більше. Це коло розширюється. Ті люди, які бачать те, що мені вже доводилося бачити неодноразово, часто залишаються шокованими. Я сам, якщо так можна сказати, до цих картин звик — хоча насправді не знаю, чи до цього взагалі можна звикнути. Бомби, вибухи ракет, «шахеди», що летять… Уже не реагуєш. Навіть артилерійські постріли, котрі чути за кілька кілометрів, більше не лякають.
Тим часом інші люди, вперше зіткнувшись із цим, просто хочуть плакати. Це неймовірне емоційне навантаження, потрясіння. І тоді ти розумієш, що ця «хвороба», яка називається емпатією, є невиліковною. Її не можна вимкнути. Вона має перемогти, ти маєш допомогти українцям завершити те, що відбувається. Інакше бути не може.
Логічного пояснення цьому, можливо, навіть немає. Усе ґрунтується на співчутті — на тому, що ти бачиш людей, які живуть у жахливих умовах, але все одно готові жертвувати своїм життям. Не заради грошей, не заради якоїсь вигоди. Вони захищають свої домівки, які, якщо вимірювати матеріально, набагато скромніші за наші. Але їхня цінність — не в грошах.
Ви кажете, що волонтерів стає більше, але зараз у публічному просторі часто лунають думки, що люди втомлюються від волонтерства, від допомоги. Як ви ставитесь до цієї теорії?
Я завжди кажу, що від волонтерства втомитися неможливо. Можливо, це прозвучить трохи парадоксально, але для мене волонтерство — це як певний наркотик. Не в тому сенсі, що пов’язаний з тілесними задоволеннями чи его, а радше як духовна сила, яка мотивує йти далі. Це досвід, якого людина не може отримати ніде інде.
Більшість тих, з ким ми їздимо разом глибоко віруючі люди. Серед них — члени Спілки стрільців, військові резерву, люди, які розуміють, що зміни починаються з себе. І таких людей стає все більше. Вони не дивляться, хто що дасть — вони просто роблять те, що вважають за потрібне.
Щодо втоми — якщо згадати 90-ті, у Литві волонтерства практично не було. А зараз, після 35 років незалежності, ми бачимо, як воно виросло, розквітло, наче дерево, що пускає гілки в різні сфери: від «Caritas» чи Червоного Хреста до організацій, що допомагають тваринам, літнім людям чи вразливим групам населення. Волонтерів у Литві дуже багато. Тому казати, що волонтери «втомилися» просто неможливо.
Так, можливо, не вистачає фінансових ресурсів для великих проєктів. Але волонтерство — це насамперед творчість. Волонтер має створити цінність, продукт, який переконає й тих, хто ще не вірить. Ми живемо в капіталізмі, тож природньо, що навіть найкраща ініціатива має говорити з людьми зрозумілою їм мовою. Але справжній волонтер здатен поєднати серце, ідею та дію. Саме це надихає інших долучатися.
Потрібен хороший маркетинг?
Волонтерство можна назвати маркетингом, але я б назвав це ринком соціальних послуг, який є неприбутковим. І якщо його не розвивати, сам по собі він не зростатиме. Так, існують думки, що обсяги підтримки зменшуються, і ми вже нічого не можемо зробити. Але на власному прикладі можу сказати, що обсяги підтримки протягом усього минулого року і цього року лише зростали. Цьогоріч, можна сказати, зібрано більше грошових коштів та автомобілів, ніж торік за той самий період.
Я згодна з Вами, що волонтерство зростає, його масштаби, обсяги тощо, але знаєте, іноді здається, що це просто мода. Чи не станеться так, що в день «Х насправді всі просто втечуть, хоча зараз дуже декларують, що є великими патріотами, боротимуться за свободу і так далі?
Втечуть. Більшість злякається. Потрібно дивитися на те, що ми вже бачили історично. У тій же Україні частина багатих людей втекла, але частина також залишилася. Так само було і в Литві… Але домівки захищають переважно бідні. Це ті, хто має дуже мало, але цінує це як найбільший дар — той маленький будиночок, простенький автомобіль — те, що вони заробили за все своє життя. Наприклад, в Україні люди в бідних регіонах стали пліч-о-пліч на захист своїх домівок. І не тому, що вони дуже цінні, а тому, що це їхні домівки. Вони переїхали до Покровська, який бомбардують, а також до інших сусідніх сіл. Проте люди не виїжджають ні до Литви, ні до Латвії. Вони відійшли всього на 30 км від своїх домівок і продовжують жити та працювати в прифронтовій зоні.
Деякі переїжджають до Києва, але якщо ви помітили, ніхто більше не їде за кордон. Біженці сюди більше не їдуть. Вони вже звикли, розуміють як усе відбувається. Бомби падають не в кожен будинок і не щоночі. Існують певні алгоритми, які показують, що загинути в автокатастрофі шансів більше, ніж, скажімо, у Львові чи Тернополі, де бомб майже не було, бо вони надто далеко і їх здебільшого збивають на шляху.
Люди не хочуть віддалятися від дому. Їхній справжній дім — це не Україна загалом, а конкретне місто, як-от Краматорськ чи Добропілля. Як для нас Тракай чи Лентварис — це наші домівки, до яких ми прив’язані. Ті, хто тут народився, інших домівок не уявляють. Тут наш дім, який ми маємо захищати. А чи будуть захищати ті, хто приїхав сюди жити звідкись — це вже інше питання. Чи відчувають вони свою ідентичність із цим середовищем?
Історія показує, що навіть політично неактивні люди, коли виникає потреба, стають до боротьби. Ті, кого ми не бачимо в публічному просторі, кого, можливо, навіть схильні списувати як непатріотичних — саме вони можуть бути тими, хто в разі потреби візьме до рук зброю і захищатиме Батьківщину.
Коли ми домовлялися про інтерв’ю, Ви були у від’їзді, а зараз щойно повернулися з України. Як часто Ви туди їздите?
Волонтери їздять переважно кожні два тижні, якщо є що везти. Багато людей дарують або купують речі, які потрібно терміново доставити. Самі волонтери їздять і щотижня, і раз на три тижні — залежить від ситуації. Особисто я їжджу раз на два місяці: сім’я, діти – все це вимагає балансу. За два місяці я проводжу близько двох тижнів в Україні.
Коли я в Литві, я збираю автомобілі, спілкуюся з політиками, беру участь у зустрічах. Досвід з України передається не через пости у Facebook, а через прямі розмови з людьми високого рівня. Ці розмови не є публічними — часто в цьому немає сенсу або це було б неетично. Політикам важливо враховувати інтереси виборців чи партій, тому я не хочу їх компрометувати або ставити в незручне становище.
Те, що я роблю, вимагає багато часу та зусиль — потрібно бігати, шукати можливості, організовувати, робити публічним. Це життя активіста, яке, сподіваюся, конвертується в реальні зміни.
Ваші висловлювання у Facebook досить різкі, і я навіть не сумніваюся, що через них у Вас чимало опонентів. Ви також реально постраждали як через свою діяльність, так і через висловлювання у Facebook…
Так, вони приваблюють опонентів. Але це походить із життєвого досвіду. Я виріс у Лентварисі. Середовище було нелегким, а в перші роки незалежності тут було особливо важко. Промисловість занепадала, багато людей втратили роботу. У таких умовах життя загартувало. Тож природньо, що в нас менше м’якості — нас навчили діяти рішуче.
Питання в тому, чи можемо ми дозволити собі «говорити медовими словами». На мою думку — не можемо. Політики так роблять, бо представляють різні групи суспільства. Але ми, активісти, часто займаємо жорсткішу позицію. І це не лише моя точка зору — таких більше. Жорсткіша або навіть радикальніша позиція іноді потрібна, щоб зрушити процеси з місця. Якби ми все робили лише в зоні комфорту — ми б не були там, де є зараз.
Ті, хто штовхає державу вперед «через терни до зірок», часто мають бути рішучішими. Так, жорстка позиція згодом пом’якшується, вирівнюється з думками інших, але тільки так досягається загальна згода.
Наприклад, дискусія про реформування російської школи: моя позиція — закрити її негайно, а інших — взагалі не чіпати. Зрештою ми знаходимо компроміс — робити це поступово. І це нормально. Якби ми говорили лише про «поступове реформування», ніхто б не зрушив з місця.
Тому завжди мають бути і максималісти, і мінімалісти — тільки тоді знаходиться та середина, яка влаштовує всіх.
Але ця різка, зла Ваша риторика — це не тому, що Ви дуже зла людина?
Ні, ні, Боже збав. Я скоріше оптимістична та весела людина. Це лише образ, маска, якщо так можна сказати… Коли не дуже маєш часу на довші дискусії, тоді, мабуть, і здається, що ти злий, незадоволений життям чи ще якийсь. Але я просто втомлююся відповідати на повідомлення, навіть зовсім не реагую на будь-які погрози чи ще щось. Про мене можна говорити будь-що, мені це абсолютно нецікаво, бо, працюючи в такому середовищі, зрозуміло, що буває всяке.
А у Вас не виникало бажання просто відійти від усього цього — адже у Вас є сім’я, діти. Розумію, якби Ви були один, але зараз…
Ну, тоді питання, а хто це робитиме? Якщо, скажімо, в Україні всі казатимуть — моя сім’я не дозволяє мені воювати, інші казатимуть — моя сім’я не дозволяє нам бути пожежниками, бо це небезпечно, моя сім’я не дозволяє мені бути лікарем, бо нічні зміни виснажують, моя сім’я не дозволяє мені водити фуру, бо після двох місяців у дорозі дуже складно повернутися до життя… Тоді ми не матимемо абсолютно ніякої держави, бо якщо ми все побудуємо на тому, що має бути лише пряма користь для сім’ї… Ну, так, сім’я — це головний інтерес, але ми маємо мислити ширше. Ми маємо захистити цю сім’ю.
Тобто Ваша сім’я вже змирилася з цим?
Ні.
Все ще відмовляють?
Є певні нюанси, які не всім подобаються — не лише в моїй родині, а й у багатьох інших. Часто виникає питання: чому ти так багато робиш для інших, а не для себе? Це, мабуть, одна з найважливіших речей, яку людям важко прийняти. Багато хто вважає, що скрізь має бути особиста вигода, що діяти варто лише тоді, коли задовольняються особисті потреби.
Але я вірю, що людство вже просунулося далі. Наше повсякденне життя не повинно обмежуватися лише задоволенням власних потреб — хоча це, безперечно, важливо й необхідно. Проте ми маємо йти вперед, жити заради ідей, які ведуть нас у майбутнє. Такі ідеї є основою нашого майбутнього — вони є двигуном, що веде нас уперед як націю, як державу, як спільноту. І за ці візії варто боротися.
Тобто, життя в державі покращується тоді, коли люди починають дивитися навколо, а не лише на те, що відбувається у власному дворі?
Так. Це саме результат хорошого життя, коли люди починають дбати не лише про себе, а й про інших. Саме це веде нас уперед як спільноту, як усе суспільство. Якщо ми не замикаємося у своїй бульбашці і хочемо вдосконалюватися, тоді ми стаємо сильнішими. А наша сила не дуже потрібна нашим сусідам. Бо коли вони бачать, що ми стаємо сильнішими, ми віддаляємося від них. Звісно, тоді їхнє завдання — повернути нас туди, де ми були, де є недовіра, ненависть, гнів, агресія, голод, холод і ще щось — дії, які утримують цих людей від подальшого покращення свого життя, від об’єднання в групи. Тому ми, активні, свідомі громадяни, повинні об’єднуватися і створювати ще більшу спільноту, ще більше добра.
Ваша організація діє самостійно чи співпрацює з іншими організаціями, що надають допомогу Україні?
Робота відбувається спільно з іншими організаціями. Більшість із них знаходиться в Каунасі: тут ми завантажуємо вантажі та відправляємо гуманітарну допомогу різним установам — лікарням, військовим та на інші потреби. Від свічок, сіток до постільної білизни — потрібно все. Наприклад, для поранених військових використовується вже не дуже якісна постільна білизна, тобто вона потрібна лише на один раз, бо крові буває дуже багато, і її важко випрати. Також дуже потрібні пральні машини. В Україні, наприклад, пральні машини часто були рідкістю, бо там інфраструктура не досягла такого рівня, як у нас. Пральна машина була розкішшю, а зараз це стало повсякденною річчю, особливо в містах. Хорошу пральну машину, звичайно, ніхто не віддає, бо вони дуже дорогі за їхнім рівнем життя. Те, що нам здається елементарним, там дуже бракує.
Держава, яка бореться з викликами війни, не може виділити стільки грошей, скільки всім потрібно. Це постійна боротьба з браком ресурсів, проте саме це обмеження стимулює створювати нові технології, які використовуються не лише у війні, а й в енергетичному та інфраструктурному секторах.
Коли відбуваються постійні руйнування об’єктів інфраструктури, потрібно швидко їх відновлювати. Тому брак грошей змушує створювати інновації, шукати сміливіші рішення. Гроші — це добре, коли вони є, але коли їх не вистачає, люди змушені шукати вихід, і це стимулює творчість.
Тому й працюємо, робимо, що можемо. У Каунасі є щонайменше п’ять чи шість організацій, з якими ми працюємо дуже тісно. Також є зв’язки з меншими фондами та організаціями.
А чи немає конкуренції між організаціями?
Завжди має бути конкуренція. На мою думку, конкуренція — це позитивне явище. У цьому просторі вона трохи інша, проте всі хочуть зробити більше. Не для того, щоб заробити, а для того, щоб зробити більше — головна мета не прибуток, а допомога та досягнення кращих результатів, бо тоді ти стаєш найкращим волонтером.
Мотиваційне середовище та конкуренція важливі. Навіть у таких соціальних послугах, як допомога Україні, конкуренція має бути.
Валдасе, поговоримо про саму війну і про те, як люди можуть жити в її умовах. Ми, що живемо в Литві, багато хто уявляє, що вся Україна — це зона бойових дій, і туди взагалі не можна їхати, бо тебе можуть одразу застрелити. Але люди все ж якось живуть там «нормальним» життям…
Ці наративи… Мені самому це дивно, бо на початку війни більшість ЗМІ, здається, ще не розуміли, що відбувається. Але Західна Україна, як я вже згадував, це місцевість, де є навчальні бази. Іноді лунають сирени повітряної тривоги, бувають ракетні атаки, руйнується інфраструктура, але все ж — ситуація не така небезпечна, як може здатися. Жити там можна нормально. І люди дійсно живуть. Вони звикають до постійного виття сирен, яке трапляється досить часто.
Наближаючись до сходу чи півночі, частота сирен та кількість ударів зростає. Такі міста, як Дніпро чи Кривий Ріг, стають небезпечнішими. У Кривому Розі наразі немає жодного діючого готелю — всі зруйновані. Є прифронтові міста, де небезпека справді вища — вони знаходяться лише за 100–200 км від лінії фронту. Однак Київ, порівняно, залишається досить безпечним. Там життя вже майже повернулося до звичного ритму — як було до вторгнення. У Києві навіть побільшало жителів, бо багато людей виїхали зі східних регіонів і оселилися в столиці. Місто повне людей. Хоча діє комендантська година, місто живе. Київ — як і інші великі міста світу — має близько п’яти мільйонів жителів, враховуючи передмістя. Все там функціонує, навіть під час війни.
Люди просто не можуть постійно жити в страху — вони звикають. Досвід показує, що навіть якщо ракети влучають, вони не завжди б’ють по житлових будинках, а система протиповітряної оборони працює. Щодо Львівської області чи Карпатських гір — там дуже безпечно. У Карпатах не буває повітряних тривог, немає комендантської години. Ці місцевості використовуються для реабілітації військових. Карпати знаходяться приблизно за 1500 км від фронту — це велика відстань. Крім того, гірська місцевість ще більше забезпечує безпеку. Військові, що повертаються з фронту, також хочуть відпочити. Вони хочуть відпустки, скористатися послугами, відволіктися від війни. Це абсолютно по-людськи. Солдати не можуть постійно бути в окопах, у холоді чи постійно терпіти нестатки. Вони мають право на відпочинок. Якщо є попит на відпочинок — має бути і пропозиція.
Іноді, можливо, здається, що Київ живе занадто добре, але люди, які повернулися з фронту, більше не хочуть війни. Вони хочуть нормального життя. Хочуть нормальної їжі, ресторанів, перукарень, торгових центрів — вони хочуть простої повсякденності, бо людина не може жити на війні чотири чи п’ять років. Деякі мої друзі — вже одинадцять років. Солдати кажуть, що їм дуже подобається, що це можливо. Не потрібно їхати за кордон. Більшість і не хоче їхати, хоча могли б. Але вони відчувають відповідальність — їхні брати та сестри все ще на лінії фронту.
Проте, тут знову вмикається російська пропагандистська машина — намагається принизити всю державу. Хоча й у самій росії все відбувається так само. У них теж будуються ресторани, готелі. То чому одні можуть це робити, а інші — ні? Все це залежить від того, як подається інформація — яка пропаганда працює.
Валдасе, Ви займаєтеся волонтерством від самого початку війни?
Так. З самого початку 2022 року.
Як, на Вашу думку, змінювалася ситуація за ці три роки — вона покращувалася, погіршувалася чи залишалася більш-менш стабільною?
У 2023 році невизначеностей було більше, і зараз вона є. Але на сьогоднішній день зрозуміло, що за таких умов Україна не зламалася і вона може воювати дуже довго, бо війна трохи «здешевшала». Якщо, скажімо, у 2022 році всі говорили, що військовим потрібен хороший автомобіль, який не зламається, який коштує 10, 15, 20 тис. євро, щоб він був дуже добрим, то на сьогоднішній день потрібен автомобіль за 2, 3, 4, 5 тис. євро, який, можливо, проживе лише тиждень, і всі розуміють, що вже не потрібно в нього інвестувати гроші. Важливо, щоб він був механічно та технічно справним, і більше нічого йому не потрібно. Отже, зараз підхід змінився кардинально.
Змінилося ставлення людей. Звісно, у 2022 році люди в Україні були більш згуртованими, більш емпатичними, уважнішими до військових. Зараз уже всі звикли, це стало повсякденністю, і вже рідко хто поступиться військовому місцем у черзі, рідко хто пропустить військовий автомобіль у заторі чи на вулиці скаже «дякую» тим, хто везе допомогу військовим. Все ж таки втома і таке життя, що перетворилося на рутину, впливають на згадані речі та на настрої людей. Але чи можна втомитися від війни? Ну, так, мабуть, втомлюєшся від війни, але це не те, що тебе зупинить і змусить сказати — ну, все, я вже закругляюся, закінчую, вимикаю світло. Війна — це не вимкнення світла. Там дій більше, і не ми, не українці цю війну розпочали, як би там не говорила пропаганда. Пропаганда хоче виправдати війну і звинуватити саме тих, на кого нападають. Ну, завжди найлегше звинуватити слабшого.
Чому так багато людей все одно обирають боротьбу? Просто у них немає іншого вибору. Вони захищають свої домівки, свої сім’ї, свою Батьківщину. Війна — це не вибір, вона просто стає необхідністю.
Процес боротьби за свободу складний, бо він змушує людей відмовитися від своїх життєвих норм, від своєї повсякденності, а натомість братися за боротьбу за виживання. Це суміш жертви та героїзму.
Ціна війни величезна. Кожен крок, кожен вибір вимагає жертви. Проте якщо немає вибору, боротьба за виживання стає необхідною.
На Вашу думку, українська влада добре справляється з війною?
Публічно ми не схильні критикувати їхню владу, але, чесно кажучи, як на початку війни, так і зараз — особливо після зміни президента США — видно, що українська влада все ж таки здатна діяти ефективно. Вони впоралися з ситуацією. Економіка не зазнала краху, не розвалилася. Так, є нюанси, але водночас, ведучи жорстоку війну, вони здатні боротися з корупцією — це неймовірно. Звісно, це згодом використовується в російській пропаганді: ось, дивіться, Україна — корумпована. Але ж те, що вони демонструють зусилля у боротьбі з корупцією, означає, що це відбувається. І вони не бояться це показувати. Але тут як з тими «граблями» — наступаєш і отримуєш по лобі. Є ризик, що це обернеться проти них самих.
На державному рівні, так — можна було б краще. Але скрізь завжди можна краще. Питання — чи можливо це в умовах війни? Сумніваюся. Щоб влада діяла ефективно, потрібне конкурентне середовище, а зараз його просто немає. Зараз вибори неможливі. Хоча деякі, хто в Україні не був, кажуть, що «можливо, можливо». Ні — неможливо. І не лише за законами, а й фізично. На фронтах — мільйон військових. Як вони могли б голосувати? Вони ніяк не можуть голосувати. Немає електронного голосування, неможливо організувати агітацію. Як її проводити на фронті? Є багато речей, які наразі просто неможливі. Щоб зараз провести вибори, потрібно було б по суті викреслити кілька мільйонів біженців, мільйон військових, людей, які переїхали, які не мають реєстрації або живуть тимчасово десь інде. Упорядкувати все це вимагало б величезних ресурсів та фінансів. А зараз подекуди ширяться чутки про наближення виборів — це часто є повідомленнями, поширеними російською пропагандою. У росії вільних виборів взагалі не було вже років 30. Їм дуже зручно показати, що і в інших країнах немає демократії. Але ж не Україна напала на росію — росія напала на Україну.
Тому в Україні зараз немає виборів. Якби вони були — ймовірно, президент Зеленський все одно б переміг. Хоча його рейтинги свого часу падали, наразі його знову сильно підтримують. По суті, серйозних претензій до нього особливо немає.
Лише питання, чи захотів би він знову брати участь у президентських виборах…
Питання, бо все ж втома на його обличчі, мабуть, говорить про багато що, його життя змінилося на 180 градусів, і життя складне як у сенсі безпеки, так і ті поїздки країною не літаком чи гелікоптерами, а автомобілями щодня — це складна робота…
Повертаючись до справ нашої країни, більшість, мабуть, не лише литовців, а й жителів інших країн Балтії, побоюються вторгнення до наших країн. Ви вірите, що росіяни можуть напасти на Литву, інші країни?
Не можуть, а нападуть. Поки зараз є не дуже ясна ситуація з Америкою — яким буде її внесок, чи прийде вона нас захищати, чи ні тощо — є багато нюансів, які можуть стати серйозними факторами, що визначать крок і спробу, наприклад, випробувати єдність НАТО. Життя показує, що плани — це плани, а реальність — це реальність.
Ми маємо робити не лише те, що каже армія, а й готуватися самі, тобто не лише чекати, поки за нас це зроблять наші партнери, а ми повинні почати з себе: брати участь у добровільних структурах національної оборони, у діяльності Спілки стрільців тощо. Ми розуміємо, що не всі, хто прийде, зможуть стати до бою, але це все одно краще, ніж нічого не робити. На сьогоднішній день і сама війна дуже змінилася — це вже не біганина лісом з автоматом. Війна зараз — це технології, дрони. Практично більша частина війни відбувається на екранах. І в цій війні вже є місце для тих людей, які, ну, не можуть швидко бігати, не мають стільки сил, щоб носити важку амуніцію — вона залучила значно ширшу частину суспільства, ніж раніше.
Валдасе, Ви часто подорожуєте до України, краще бачите її реальність, більше спілкуєтеся з різними людьми та посадовцями, політиками, тож, можливо, і краще усвідомлюєте — чи можливе закінчення війни? Якщо так, то коли воно могло б настати?
Я хотів би сказати, як каже мій друг-музикант Іван Леньо з гурту «Kozak System», що, найімовірніше, війна не закінчиться ніколи. Війна може закінчитися тоді, якщо ми переможемо Росію. Але коли ми її переможемо, питання. Мабуть, ніколи. І якщо ми сподіваємося, що, зупинившись, вони більше не підуть, ми помиляємося. Вони підуть. Їхня історія показує, що вони є імперією, а імперії можуть існувати, лише розширюючись. І це є їхньою метою. Вони це кажуть дуже чітко, відкрито. До речі, звертаю увагу, що росіяни справді щиро говорять правду. Скажімо, говорячи про свої цілі, вони завжди кажуть правду. «Ми, — кажуть, — на вас нападемо». Але наші політики кажуть, що вони, мабуть, тут щось вигадали. Не може ж так бути. Ми уявляємо, що вони цього не хочуть, не можуть, не мають потужностей. Ми за них вирішуємо, можуть вони чи не можуть. Це не відповідь. Відповідь — чи хочуть вони це зробити? А якщо вони хочуть це зробити, вони це зроблять. Якщо їхня економіка це дозволяє зробити, якщо вони, продовжуючи продавати нафту, можуть інвестувати гроші у зброю, а не в дороги, і їм це вигідно, то вони це можуть зробити. А чи готові ми їх прийняти? Інше питання. Чи допоможуть нам наші партнери? Ще одне питання.
Потрібно розуміти, що Україна є одним із, скажімо так, бастіонів цього світу в сучасній Європі, який може захистити і нас, як ми, Велике князівство Литовське, колись захищали Європу від навал монголів, татар*. Ми знову стоїмо там, де й були. Тому дуже важливо допомогти Україні стояти там, де вони зараз є, і не дозволити росіянам прорватися вперед. Ну, одного дня може статися так, що росія може розпастися, що траплялося з іншими імперіями. Імперії, які зупиняються, які не розширюються, вони розпадаються.
Розмовляла Раса ЯКУБАУСКЄНЄ
*Примітка редактора: Тут спікер має на увазі історичні монгольські та татарські військові походи Середньовіччя, а не сучасний корінний народ — кримських татар, які є важливою частиною ідентичності України та її опору російській агресії.
